Материнство – це програма, закладена в людині у вигляді інстинктів.
Ця програма необхідна для народження й виховання здорового потомства. Від самого дитинства дівчинці прищеплюють ідею, що вона буде мамою. Суспільство нав’язує їй такий сенс життя. І ніхто їй не підкаже, що вона приходить у це життя, щоб любити. Любити себе, людей, чоловіка, життя, а материнство може бути наслідком цієї любові. Саме наслідком, а не головною метою життя.

Чому виникає така прив’язаність до своїх дітей? Усі ми подумаємо про любов, але це не так. Матері сприймають дітей як свою власність, тому й не відпускають їх і все життя повчають, як жити. Це говорить про духовну незрілість людини. Ще однією причиною надмірних материнських почуттів є жалість. Жінки жаліють своїх чоловіків, своїх дітей, усе роблять і вирішують за них. А жалість породжує жертовність. Жалість знищує того, кого жаліють, принижує його і не дає розвиватись. Жаліють слабких, і це далеко не про любов. Тут ідеться про підміну цінностей.

Якщо дитина хворіє, то батькам потрібно в першу чергу розкривати любов один до одного, і від цієї любові дитина швидше одужує. Нічого не береться з нічого, і проблеми дітей виростають з проблем батьків. Тому мудрими є ті батьки, які, бажаючи допомогти своїм дітям, займаються собою, своїми стосунками.

Діти нам даються не для того, щоб ми з них зробили копію себе, щоб вони нам забезпечили старість. Діти нам даються для того, щоб з їхньою допомогою ми стали мудрішими й вирішили свої завдання у житті.

Є таке поняття «психічне народження». Це процес виходу з-під впливу мами, з-під психологічної опіки батьків узагалі та становлення людини самостійної і самодостатньої. Щоб відбулись «психічні пологи», самій людині потрібно щось для цього зробити. Інакше можна назавжди лишитися дитиною, дорослою дитиною під вічною опікою батьків, таким собі мамієм. А це може призвести до великої особистісної трагедії. Тож задача батьків – не заважати дитині дорослішати, відпускати її у самостійне життя, більш того, власноруч підштовхувати її до цього.

У нашому суспільстві дуже поширене почуття провини перед батьками. Нам закладається думка, що коли діти виростуть, то вони повинні доглядати за своїми старими, немічними батьками. І це почуття вини вже як традиція, що закладається в колективне свідоме і давить на всіх людей. Але, як би парадоксально це не звучало, діти нічого не винні батькам. Вони прийшли в це життя для вирішення своїх завдань. По-справжньому діти поважають і люблять тих батьків, які поважають і люблять один одного і показують приклад довгого і щасливого життя.

Тому, дорогі батьки, створюйте такі умови для життя своїх дітей, у яких вони могли б повною мірою реалізуватися. Тоді діти поважатимуть вас природно і без примусу допомагатимуть вам до кінця. Найкраща допомога з боку батьків – не заважати дітям проживати своє життя.

Хочете, щоб ваші діти були щасливі, то будьте щасливими самі! Дітям можна дати тільки те, що маєте самі.